Дайкон і порядок
Опубликованно 28.10.2017 01:45
Лауреат Пулітцерівської премії Енн Тайлер написала роман про те, як нудно бути дорослим. На російську мову переведено останню книгу Кобо Абе про людину, у якого на ногах проріс дайкон. Ольга Словникова після семирічної перерви випустила роман про легкоатлете-ампутанте, що мав необережність зробити подвиг. Дмитро Биков написав про 1930-х, які не схожі на 1930-е.
Енн Тайлер «Морган вислизає» (переклад С. Ільїна, вид-во «Фантом Прес»)
Це тільки здається, що побут заїдає. Що він нудний і одноманітний. Американка Енн Тайлер не втомлюється дрібних рядових сімейних негараздів (настільки типові, що вони траплялися буквально з кожним, хто зараз читає цей текст) черпати сюжети для своїх романів. Той факт, що на початку творчої кар'єри Тайлер здобула гарячі похвали Джона Апдайка, який до того моменту вже був знаменитий, а після — Пулітцерівську премію, демонструє, що джерело натхнення був обраний правильно.
У «Котушці синіх ниток» вона задавалася питанням, що таке бути білою вороною, паршивою вівцею, єдиним з усіх «невыросшим» дитиною в сім'ї, де у всіх дорослішання йде більш-менш так, як прийнято в суспільстві: отримав освіту, знайшов роботу, створив сім'ю, народив дітей, можливо, розлучився, але не обов'язково. У «Випадковому туристі» її цікавило, а що, власне, здатне утримати подружжя разом протягом усього життя. І приходить до неоригінального висновку, що диктат зовнішніх обставин часто виявляється сильніше, ніж прихильність.
Герої її роману «Морган вислизає» як ніби вибиваються з низки типових для Тайлер пересічних громадян. Вони досить ексцентричні.
Бувають люди з неустоявшимся почерком, а заголовний персонаж Морган Гауер — людина з хиткою біографією. Незважаючи на те що йому вже за сорок, а ближче до фіналу книги і за 50, він, як у дитинстві, продовжує приміряти на себе різні личини: виряджається в оксамитовий плащ, то в льотну куртку, на голову надіває бере з плюмажем, то корковий шолом, то казанок, то капелюх, комусь видається лікарем, комусь священиком, комусь астрологом, хоча насправді він директор господарського магазину свого покійного тестя. Тяга до лицедійства так сильна, що Морган не пропускає жодного вуличного спектаклю. На одному з них він і знайомиться з лялькарями Мередіт — Емілі і Леоном. Приходить як глядач подивитися їх спектакль, а потім, видавши себе за лікаря, приймає у Емілі пологи.
Пристрасть до перевдягань — не єдина дивина Моргана. Часто він буває одержимий людьми, чий костюм приміряв. Так, він купує штани, сорочку й куртку, як у Леона Мередіта, і починає всюди переслідувати його дружину і дочка. Морган пояснює це необхідністю «вибиратися зі свого життя». Поступово він вибирається не тільки себе, але і своєї сім'ї, в якій у нього є мати, сестра, дружина і семеро дочок. Зате входить в сім'ю Мередитов, стає в ній незамінним, поки, нарешті, сюжет не зробить зовсім вже несподіваний кульбіт.
Це роман про те, як тосклива може бути друга половина життя, коли всі вибори (освіти, професії, роботи, супутника життя) вже зроблені, а будь-яка спроба щось змінити не може бути безболісною для оточуючих. І якщо немає ніякої можливості змиритися з рішеннями юності, то залишається грати ролі. Або піти на рішучий крок, віддаючи собі звіт в тому, що для якоїсь із сторін ти все одно допоможеш негідником.
Кобо Абе «Зошит кенгуру» (переклад С. Логачова, вид-во «Іноземка»)
Кафкіанський Грегор Замза, як ми пам'ятаємо, прокинувшись одного разу вранці, розуміє, що він тепер комаха. Головний герой «Зошити кенгуру» у порівнянні з Замзой, вважай, ще легко відбувся: у нього всього-навсього замість волосся на ногах проростає дайкон. Однак це його чомусь дуже лякає і засмучує — так, що він ні світ ні зоря мчить в клініку, норовить без черги потрапити до лікаря (йому це не вдається, тому що дайкон — дайконом, а порядок — порядку), а потім з ним і зовсім починає відбуватися таке, що до кінця невеликого двухсотстраничного романа читачеві найбільше хочеться дізнатися: ось ця самохідна ліжко, на якій герой розсікає по місту, сірчані джерела в Пеклі, діти-демони і медсестра-вампір в міні-спідниці, — це все що? Сон? Результат прийому седативних препаратів? Наслідки наркозу? Або герой і справді помер і потрапив на той світ?
Ну і може виникнути ще одне питання: при чому тут кенгуру? Автор відповість на обидва.
Ольга Словникова «Стрибок у довжину» («Редакція Олени Шубіної»)
Подає великі надії юний легкоатлет, стрибун в довжину Олег Ведерніков ламає свою спортивну кар'єру і життя відразу, кинувшись під колеса автомобіля, щоб врятувати сусідського хлопчика Женю. Женечка вибіг на проїжджу частину за м'ячиком. В результаті цього подвигу Олег набуває непотрібну йому славу героя, втрачає обидві ноги і майбутнє. З цього моменту його життя перетворюється в невиразне існування на гроші заможної матері. А візити колишнього тренера, знайомство з паралімпійськими баскетболістами, домробітниця або події з взрослеющим Женечкою, який найчастіше іменується в романі «негодяйчиком», створюють лише деяку брижі на поверхні Ведерниковских днів, але не більше. Поки все різко не зміниться спочатку в кращу, а потім із запаморочливою швидкістю у гіршу сторону.
Треба сказати, що на тлі сюжетної аскези, яку часто демонструють сучасні російські автори, роман Ольги Славниковой виглядає дуже виграшно: він відмінно зроблений. У ньому є красива сюжетна вивіреність і завершеність. Антитеза «левитирующего» Олега і «приземленого» Жені, їх дивні відносини недородительства (Олег зі своєю хатньою робітницею по суті заміняють Жені батька з матір'ю), їх спорідненість-ворожнеча, любовний трикутник, що складається у другій половині роману, — все зважено, все до місця, все не просто так.
І навіть властивий Ользі Славниковой образний, навантажений (іноді навіть перевантажений) метафорами мову, явлений читачеві на початку роману, до середини книги стане легше, розженеться разом з розповіддю, щоб під кінець вже перетворитися на майже пушкінську «швидку прозу», відтіняючи різкість фіналу.
Дмитро Биков «Червень» («Редакція Олени Шубіної»)
Талант Дмитра Львовича Бикова багатогранний: він поет і прозаїк, пише публіцистичні статті та колонки у віршах, він шкільний вчитель і автор біографій письменників в серії «ЖЗЛ». Нарешті, він регулярно виступає з публічними лекціями. «Дозвольте, він же перебрехав всі факти», — комизяться особливо в'їдливі слухачі (зазвичай філологи) його публічних виступів. «Зате помилуйтеся красою його концепції, — заперечують інші. — І взагалі не плутайте сценічний жанр з академічної статтею. Може, вам ще бібліографічне посилання дати?»
У такій багатогранності є зворотний бік: праці Дмитра Львовича органичней сприймаються і оцінюються вище як би екстенсивно, за сукупністю заслуг (які і правда важко заперечити), але якщо винести за дужки всі інші сфери і жанри і зосередитися на чомусь одному, наприклад, новий роман «Червень», то блищить він вже не так яскраво, як у рамці інших занятостей автора.
«Червень» — тричастинний роман, дія якого закінчується 22 червня 1941 року. Тобто автор використовує умовну «модель "Титаніка"»: все погане, хороше, зворушлива і трагічна закінчиться одним — загальною катастрофою. У світлі цього всі події неминуче сприймаються інакше. І розказана в першій частині історія юного поета Михайла, виключеного з ІФЛІ за залицяння за однокурсницею Валею (у Валиній картині світу — домагання). І журналіста Бориса з другої частини, що живе на дві дружини і дві сім'ї (друга вельми прозоро копіює сім'ю Марини Цвєтаєвої). І третя частина — про дивакуватого літератора Ігнатія Крастышевском, переконаного, що своїми текстами він може магічним чином підкоряти собі людей і змінювати реальність. Крім часу і одного епізодичного персонажа — водія Ліні — ці частини не пов'язує між собою нічого.
Треба сказати, що «Червень» — ладний, добре скроєний роман з великою кількістю любовних сцен, зазвичай благотворно позначаються на популярності книги у читача. Але дивна річ: весь час, поки ти захоплено, майже квапливо стежиш за сюжетом, поки між справою відзначаєш про себе, що дискусії кінця 1930-х якось вже дуже схожі на дискусії 2010-х, і це, напевно, неспроста, поки считываешь алюзії і вгадуєш прототипи, все чекаєш, коли ж почнеться те головне, заради чого був написаний цей текст. А воно все не починається і не починається.
І ці 1930-ті з роману, які не схожі на справжні 1930-е, раптом починають дратувати. Комсомольці виявляються якимись дуже ситими і безтурботними, як ніби їх народженню передував не 1917 рік, а «відлига». Табір, куди засилають героїню другий частини, повинен лякати читача, виморожувати його. Видно, що автор дуже хоче зробити його страшним, але він виходить ніяким. Божевільний Крастышевский, герой третьої частини, повинен був, мабуть, надати твору вже зовсім якусь завершальну моторошнувату гротескність. Але і цього не вийшло.
А потім настає 22 червня 1941 року.
І ти залишаєшся з відчуттям, що автор кликав тебе поговорити про 1930-х, а поговорили в результаті чи то про сучасність, то про 1970-ті, то про історію літератури, то про теорію. Легкість і витонченість є, а цілого немає. Мимоволі починаєш порівнювати і приходиш до висновку, що в дитячих казках «Діти ворона» і несерйозне жанрі ретро-детективу інший сучасний автор — Юлія Яковлєва сказала про 1930-х і більше і точніше і детальніше, ніж в спеціально для цього написаному серйозному романі для дорослих Дмитро Биков.
Наталія Кочеткова
Категория: Культура
Дайкон і порядок