Є почитати чє?
Опубликованно 20.01.2018 05:16
Помітно збідніла за останні роки киноманская життя в Москві нарешті отримала щеплення свіжої кінематографічної енергією: 13 грудня в ЦДК та «Гаражі» стартує перший фестиваль американського артхаусу 2A17. Незважаючи на багату представництво заокеанських фільмів на російських екранах, програма дебютного 2А17 — всього десять фільмів, всі добірні, все зовсім свіжі — вражає такими вдумливістю, цілісністю і безстрашністю, що, здається, новонароджений фестиваль вже з першої спроби може претендувати на статус головного міського кіноподії року. Нічого зайвого: тільки фільми живих класиків, стовпів незалежної режисури і зухвалих дебютантів — і все на великому екрані.13 грудня 2017
Життя аспірантки Гарварду Дженніфер Бреа різко змінилася в 2011 році: після несподіваного погіршення здоров'я у неї виявили синдром хронічної втоми. Не найвідоміший, грізний і вивчений недуг, який при цьому часто прирікає хворих на параліч і майже овочеве стан. Свій особистий протест проти хвороби Бреа кидає з допомогою відеокамери: починає документувати власне стрімке згасання, досліджувати історію СХВ і боротьби з ним медичного співтовариства, спілкуватися по інтернету з іншими носіями діагнозу. Цей персональний хрестовий похід досить швидко спокутує шорстку, незрелищную форму видеодневника і робить «Непокой» саме що справжнім кіно. Бреа з допомогою камери долає відчай заради боротьби, перетворює себе з звичайної людини персонажа, а значить, символ. Вона, нарешті, повертає собі контроль якщо не над своїм здоров'ям, то над історією самої себе — чим не справжня режисура?
Від «Холоднокровного Люка» до «Чужого», від «Париж, Техас» до третього сезону «Твін Пікс» — помер у вересні Гаррі Дін Стентон кілька десятиліть залишався одним з найбільш непомітних і найпереконливіших харизматиків американського кіно: він був з тих, хто міг однією особливістю ходи або легкою зміною у погляді зобразити багаж цілої прожитого життя. Життя, з якої все ще так не хочеться розлучатися, при всьому досвіді та мудрості. «Щасливчик», передостання роль актора, в сутності розповідає саме про це, не вичавлюючи наостанок з згасаючого актора нові драматичні одкровення, не провокуючи його на діалог з безоднею, а швидше і втішаючи його, і глядачів. Це примирення, що дебютував у режисурі актор Джон Керрол Лінч («Зодіак») здійснює на прикладі скупий історії про ветерана Другої світової з невловимо ексцентричної провінційної діри: старий передчуває смерть і береться в останній раз проговорити всі питання, що накопичилися до самого себе, відпустити накопичений за рік вантаж образ і горя. Потужний сентиментальний ефект гарантований — трохи згладжує його лише галерея химерних камео, в якій виділяється ще один Лінч, вже Девід: режисер «Твін Пікса» і «Внутрішньої імперії» зустрічає старого друга і соратника за стійкою бару і виливає біль розставання типово линчевским способом: горює про втрату ручної черепахи.
Назва першого фільму художника Когонады (в середовищі фанатів кінематографа він зробив собі ім'я блискучими, нескінченно поетичними <a href="https://vimeo.com/kogonada" target="_blank">видеоэссе</a> про класиків на кшталт Одзу, Маліка і Кубрика) відсилає до невеликому містечку в Індіані, який за збігом обставин повний зразків видатної модерністської архітектури. Саме в світлі, навіть в ореолі краси цих монументальних, негайно захоплюючих дух навіть на кіноекрані будівель проживає своє життя 20-річна героїня «Колумбуса», бібліотекарка Кейсі, спрагла зміни долі. Шлях до самої себе дівчині відкриває знайомство з чоловіком старше — не менш розгубленим у відносинах з собою вихідцем з відомою архітектурною сім'ї, що приїхала до хворого батька. Так, структурно сюжет про те, як зустрілися дві самотності, навряд чи може вважатися оригінальним, але і Когонада не цікавиться банальним втіхою. Він вибудовує на контрасті між ландшафтом і його мешканцями, архітектурою та ідеями про неї, між життєвим досвідом і мріями юності драму, в якій головним сюжетом стає не ефемерна чуттєвість, а викликане діалогами і суперечками героїв пробудження справжнього художнього дару, зародження в Кейсі особливого, свого бачення світу. Сам «Колумбус» при цьому свідчить про прихід у кіно артиста, чий погляд на світ не тільки унікальний, але і миттєво зачаровує, підкуповуючи своєю закоханістю в хаос людських душ, так і в поезію самих речей, простих або не дуже.
Елайза Хиттман, першу популярність отримала завдяки незалежній підлітковій драмі «Це було схоже на любов», у другому своєму фільмі продовжує досліджувати неосяжну тему гордиева вузла, в якій сплітаються протиріччя і імпульси юнацького світовідчуття. Більш того, працює в тих же локаціях: герої Хиттман знову живуть серед пролетарських нетрів Південного Брукліна. При цій вірності темі і пейзажу важко не помітити підвищення амбіцій, а з ними і впевненості режисера в своїх талантах. Тим краще: постановник занадто обережний, схильний до перестраховування, навряд чи зміг би так наочно оголити нерви в історії 16-річного Френкі, який хоча і флексит нарівні з друзями, безцільно проживаючи літні дні в пацанської браваду, все одно видає в собі живий, колючий клубок потаємних бажань і внутрішніх протиріч. Ні його бро, ні тягнуться до нього дівчинки не підозрюють, куди Френкі час від часу зникає з району. Але, звичайно, рано чи пізно його приятелі виявляться близькі до розгадки таємниці, яку так старанно охороняє герой (та, яка, звичайно, пов'язана з сексуальною орієнтацією та її дисонансом з показним мужицьким апломбом його оточення). Викриття Френкі спробує уникнути з допомогою крайніх — і не самих гарних — заходів. Хиттман підводить фільм до цієї емоційної кульмінації без поспіху і спекуляції на тонкій темі підліткової сексуальності; температуру фільму, загострення його пристрастей вона підвищує поступово, і швидше за візуальними засобами, ніж нагромадженням подій. Тим потужніше виходить виплеск підліткової енергії у фіналі — і тим сокрушительнее типовий для цього віку конфлікт власних бажань і стратегій мімікрії під середовище.
Нью-йоркський інтелігент Алекс Росс Перрі так довго вдивлявся в давно дискредитували себе разом з атрибутами хіпстерства бруклінські типажі, що нарешті знайшов метод та історію, в якій ті раптом знайшли глибину, перестали бути ходячими карикатурами. «Золоті виходи» — це декілька весняних місяців, за які жвава молода австралійка (прекрасна Емілі Браунінг) встигає, нічого не роблячи, збаламутити життя відразу двох нью-йоркських сімейних пар. Перрі показує, як фрустрації і жага самоствердження підштовхують нормальних сучасних людей до травмування оточуючих, але і приводів пробачити персонажам це знаходить чимало.
Новий фільм техасця Боба Байингтона, режисера з не найбільшим, але зате відданим колом шанувальників, на перший погляд виглядає типовим зразком малобюджетного (якщо не сказати безбюджетного) американського інді, не щадного персонажів, не льстящего їх награним уявленням про себе чорно-білим зображенням. Авторська інтонація, яка за нестримної, неслабеющей ні за яких обставин іронією маскує, здається, тотальне спустошення і розгубленість. Головний герой Бен (Кіран Калкін, брат Маколея), більш-менш втілює в собі всю нерішучість і все лицемірство сучасних 25-30-річних, що біжать від будь-яких уподобань і відповідальності, причому допомогою виявлення недоліків у оточуючих. Але Байингтон — не банальний поет-сатирик свого покоління, він натуральний і досить безстрашний абсурдист. Ось і в цьому фільмі замість типового показового перевиховання дорослої инфантила раптом закручується сюжет, збудований навколо роботи Бена: він служить в компанії, пристраивающей потенційним батькам так званих вічних немовлят, народжених в пробірці дітей, які назавжди залишаються в пеленальному віці і при цьому вимагають турботи не набагато більшою, ніж собака чи кіт. Так у основній сюжетній лінії з зразковим, до відрази зацикленим на собі кидалтом раптом з'являється чокнутая у своїй фантазийности, але хльостким рима — з такими батьками, як Бен, краще б і дітей заздалегідь зупиняти в розвитку. Інакше як відповідати їм потім на неминучі питання?
На перших прем'єрних показах фільму документаліста Тревіса Уилкерсона відеоряд був позбавлений традиційного аудіосупроводу: закадровий голос, текст, який пояснює, що відбувається, звучав зовсім не з-за кадру. Його вголос, наживо зачитував сам режисер, на очах у глядачів розташувався в прямій близькості від екрану за письмовим столом. І хоча, звичайно, заради можливості наступних показів закадровий текст у картини Уилкерсона все ж з'явився, логіка первісного задуму прийому більш ніж зрозуміла. По формі, по манері розвитку інтриги «чи Думав ти, хто стріляв з рушниці?» — справжній документальний детектив: Уилкерсон вирушив у глушину посеред Алабами, щоб розібратися в жахливому злочині, скоєному тут в 1946-м. Звичайно ж, за першим відкриттям було наступне, поки перед режисером (а слідом за ним — і глядачами) не відкрилася жахлива картина тотального насильства, пропитывающего американську життя і не те щоб вилікуваного досі. Але предмет справжньої могутності фільму Уилкерсона (і джерело натхнення для небанальною форми перших показів) полягає навіть не в розтині гнійників американського міфу як такий — йому в підсумку більшу частину часу доводиться роз'ятрювати рани власної родини, своїх рідних: вбивцею в Алабамі 1946-го був його прадід. Що не менш важливо, він залишився безкарним. Уилкерсон виганяє демонів громадських та історичних, жертвуючи собою, приймаючи провину предка на себе, забуваючи її соромом і ганьбою прямо на очах у глядачів. Звичайно ж, і у версії з записаним закадровим голосом цей його авторський подвиг менш нищівною не стає.
Жанр романтичної комедії зазнав за останні чверть століття такі кардинальні зміни — спочатку в прагненні за масовим глядачем, потім в бажанні догодити публіці вже трохи більш вимогливою, що, по суті, можна говорити про його раптової смерті (ні тінейджерські секс-комедії, ні мелодрами про скутих комплексами і сучасним світом дорослих не досягають того ж ефекту). Режисер «Коханців» Азазель Джейкобс на цей факт жанрового пейзажу всупереч всьому віддає перевагу наплювати — і знімає майже класичний за структурою, старомодний, як було прийнято в 1980-е, ромком. В його основі лежить центральна ідея: давно отдалившиеся один від одного, захоплені романами на стороні Майкл і Мері (Трейсі Леттса і Дебра Уінгер) вже морально готові один з одним розлучитися, але з розлученням доводиться почекати, коли з коледжу раптом приїжджає погостювати їх син-студент з подругою. Затримка у планах несподівано обертається загорянням давно згаслого сексуального полум'я — і подружжя несподівано опиняються в кілька незручної ситуації: обов'язки перед їх які чекають розлучення коханцями теж ніхто не скасовував, а нещасний син і зовсім не може розгледіти в розгортанні романтичному квартеті ніякої логіки. Що ж, саму цю схему-зав'язку Джейкобс провертає щодо майстерно — проблема в тому, що з героями потрібно робити щось далі: розгортати водевіль з комедією положень і маніпуляцій, водити глядача через ніс за допомогою перманентної зміни думок і бажань героїв і так далі. Але в той момент, коли основна колізія набуває форми, «Коханці» здуваються — їх персонажі виявляються просто не дуже цікавими, смішними (і навіть пристрасними) людьми.
Подібно багатьом пізнішим роботам живого класика документалістики Фредеріка Уайзмана, «Екслібрис» задіє мегаломанский — майже 3 години 20 хвилин — хронометраж. Але це кіно не з тих, що беруть змором глядача — навіть якщо він до цього не сильно цікавився нью-йоркській бібліотечною системою. Даючи можливість вслухатися в десятки голосів і придивитися до різним сторонам бібліотечної махини, Уайзман поступово пред'являє цілісну, при всьому різноманітті фігур, панораму людського гуртожитку як такого — і показує, на яких підставах взагалі можуть складатися (і успішно це роблять) домовленості між людьми у вільному суспільстві.
Південний Лос-Анджелес, останні дні квітня 1992-го. На думці у більшості жителів міста — особливо чорношкірих, особливо з бідних районів, — суд над поліцейськими, избившими Родні Кінга; а незабаром — вже одна тільки лють через абсурдно несправедливого вердикту і бажання якомога швидше цю лють, спрямовану, за великим рахунком, на всю білу Америку, виплеснути. Герої «Гука» Елі і Деніел до білої Америці відношення мають мінімальне: вихідці з Кореї, з гріхом навпіл продають взуття в залишився від покійного батька магазині, вони спочатку без особливого страху спостерігають, як у сусідньому кварталі то тут, то там спалахують іскри полум'я, — до них вся ця катавасія адже навряд чи дійде. Яке там. Малобюджетний, скромний фільм Джастіна Чона хоча і розгортається під час одного з найколоритніших і масових потрясінь сучасної американської історії, майже з віртуозною спритністю і майже до самого кінця утримується на узбіччі великої історії — і навіть майже змушує забути, що справа тут не стільки в ємності, насиченості сценарію (навпаки, він сповнений повітря, музичних і смислових перепочинків), а в обмеженості коштів. Поки герої «Гука» дають урок виживання у непростих і неконтрольованих обставин, сам Джастін Чон дає урок економною режисури — цілком переконливий (якби ще Чон не так очевидно захоплювався Спайком Лі, фірмові прийоми якого тут проскакують з куди меншим, ніж у кумира, шоуменським апломбом).
Категория: Культура
Є почитати чє?