Не тільки танки
Опубликованно 14.05.2019 08:10
Шестирічна дівчинка, декілька років на самоті — долаючи голод, холод і постійний страх розстрілу — виживає в окупації («Війна Анни»). Троє дорослих радянських офіцерів в ейфорії від Дня Перемоги збігають в самоволку у Париж — і потрапляють під арешт НКВС («Париж»). На цей день Перемоги російське кіно раптом згадала, що і про Велику Вітчизняну війну можна говорити не тільки на стомлюючому монументальному мовою героїчних епопей і танкового екшену, але і за допомогою історій більш камерних, що передбачають швидше приватний досвід війни, ніж загальнонародний. При цьому виявляється можливим і різноманітність жанрів: якщо Олексій Федорченко знімає «Війну Анни» майже як хоррор, то «На Париж!» Сергія Саркісова пом'якшує драму через гротеск.«Війна Анни»Режисер — Олексій Федорченко
Осінь 1941-го. Ганні (Березня Козлова) шість років. Її обличчя перелякане, бліде, з впізнаваними єврейськими рисами, — вперше з'являється в «Війні Анни», завалене землею й листям. Щоб вибратися, їй доведеться не тільки буквально розкопати саму себе — але і відштовхнути голі тіла навколо. Одне з них належить мамі Анни, і виповзаючи з-під нього, дівчинка, звичайно, розридається — схоже, саме мама під час розстрілу закрила її собою. Порятунок, втім, виявиться уявним: нагодувавши і одягнувши дитини (захудалое пальто, старі черевики), сусідські старі поведуть її в оккупировавшую місцеву школу комендатуру. В ній Ганна спасеться ще раз — сховавшись у заваленому підручниками і сміттям каміні. Там вона проведе наступні два роки: страждаючи від відсутності їжі і пиття, підглядаючи крізь дзеркало за фрицами і працюють на них місцевими, ненадовго вибираючись лише ночами, коли будинок порожніє.
Фільм Федорченко майже безперервно, часто утикаючись в дитяче обличчя великими планами, стежить за своєю героїнею. Ось Ганна тягне їжу з мишоловок для щурів. Ось — жадібно п'є брудну воду з склянки для малярних пензлів. Ось — гризе корінці книг службовця їй укриттям каміна. Спочатку безпорадна, поступово дівчинка переходить до виживання більш активного. Освоюється у приміщенні колишньої школи, обережно досліджуючи її ночами. Щоб зігрітися, обробляє опудало вовка і одягає на себе його шкуру. Нарешті тамує голод, придумавши досить хитромудру полювання на обживших горище голубів. Федорченко знімає і обриває всі ці сцени з лаконічною, ємною різкістю — нічого зайвого, строгий натуралізм виживання, показаний так докладно, що не буде перебільшенням і порівняння «Війни Анни» з «Живим» Іньярріту. При такому підході не дивно, що фільм розгойдується, як гойдалка — амплітуда яких з плином часу стає все ширше і ширше, поки побутові в сутності сцени не починають кидати і аудиторію в крайні емоційні стани.
Ці екстремуми могли б здаватися експлуатацією, якби через дивовижну історію виживає, незважаючи ні на що, Ганни режисер не намагався вивести свій фільм на рівень більш широкого узагальнення. Здається, саме бажанням побачити у долі героїні долю, що випала всій країні, пояснюється, наприклад, коду «Війни Анни», в якій дівчинка переставляє позначають просування німецьких військ по Росії і Європі прапорці на шкільній карті світу, повертаючи їх назад в Німеччину. Цей фінал, втім, нехай і показово патетичный, на ділі, звичайно, тільки підкреслює персональний внесок у виживання окремої країни, не просто маленького, а крихітного людини.«Париж»Режисер — Сергій Саркісов
9 травня 1945-го. Майор Воронін (Дмитро Пєвцов), не встигнувши виписатися з госпіталю в німецькій глушині, де він заліковував отримане в останні місяці війни поранення — і де встиг знайти любов в особі симпатичною медсестрички — котить розташування танкової частини на стилі: вдало конфіскував по шляху генеральський «Мерседес». Бойових товаришів така розпальцьовкою тільки захопить: всі вони — від простих мужиків з воронинского танкового екіпажу до засіли в дворянському маєтку старших офіцерів — беззавітно і безпробудно п'ють з самої капітуляції: перемога — час піднімати келихи за чекають вдома дружин і мрії про мирного життя. У випадку деяких із переможців — зразок капітана Стержнева (Євген Стичкін), інтелігента і романтика — не без смутку: його дружина в тилу знайшла іншого, а його мрію — побачити уявно, по книгах і мистецтва, улюблений Париж — реалістичною не назвеш.
Не варто, втім, недооцінювати силу алкоголю і зухвалість російської душі. Вже на ранок Воронін, Стержнев і увязавшийся з ними старлей Каха (Торніке Квитатиани) будуть мчати в тому ж «Мерседесі» в напрямку столиці Франції, остаточно позначаючи жанр режисерського дебюту Сергія Саркісова як повоєнний — і похмільний — роуд-муві. Саркісов при цьому прагне витримувати інтонацію, майже вітчизняним кіно про Велику Вітчизняну, забуту — ліричну, не стільки духоподъемную, скільки втішну. Війна закінчена — так що стрясають повітря тут вже не гуркіт артобстрілів і передсмертні крики, а дзвін келихів. При цьому «На Париж» на подив (особливо у світлі недосвідченість режисера) спритно балансує між драмою і комедією — дорога до Лувру і Ейфелевої вежі не обійдеться без зіткнень з озлобленими переможеними і недовірливими союзниками, без комічного бенефісу Рінати Литвинової в ролі мадам з провінційного борделю.
Легкість історії та інтонації в «Париж» при всьому цьому не обертається зовсім наївною легковажністю — фільм Саркісова в кульмінаційний момент готує різку зміну тону: її провідником тут стане вторгнення в сюжет заслуженого артиста Маковецького в кітелі з синіми погонами офіцера НКВС. Не варто, втім, чекати від режисера Саркісова однозначності та інтересу до ідеологічних висловлювань: як обходився його фільм без ура-патріотизму, так і не опускається він і до рівня прокльонів на адресу карателів з контррозвідки. Цієї свободу в поводженні з важкими, досі залишаються хворими питаннями (як і свободу формальною — мало який російський режисер зважився б ввести у фільм такі параджанівські за гротеску епізоди снів персонажів), могли б повчитися у дебютанта багато куди більш досвідчені вітчизняні кінематографісти.
Денис Рузаев
Категория: Культура
Не тільки танки